“У кожному вчинку був вірний своїй країні і людям”: Герой із Буковини віддав життя за Україну
Захищаючи Україну, загинув воїн з Буковини Руслан Харюк. Він добровольцем вирушив на фронт на початку повномасштабного вторгнення, брав участь у звільненні Харківщини та боях за Бахмут.
Восени 2022-го Руслан отримав поранення, та після реабілітації знову повернувся на передову, до побратимів – а наприкінці червня 2024-го Герой прийняв свій останній бій на Покровському напрямку. Про воїна OBOZ.UA розповіла його кохана дівчина Анна.
Що відомо про Героя
Народився Руслан Харюк 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Він був єдиною дитиною у родині.
Досить рано юнак визначився з тим, чому присвятить усе своє життя: він обрав службу у силових структурах, спершу у Національній гвардії, далі – в охоронній компанії “Тигр”.
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Руслан добровольцем став до лав укранського війська, аби захищати рідну землю від ворога. Він долучився до Сил спеціальних операцій Збройних сил України.
За час служби у лавах ССО Руслан виконав не одне складне бойове завдання. Мамі, розповідає Анна, одного разу написав: “Мамо, що б не сталося – все буде добре. Я знав, на що йду. В полон не здамся. Якщо зникну безвісти – значить, хана”.
Руслан брав участь у контрнаступі Сил оборони на Харківщині у 2022-му, звільняв Руські Тишки, Черкаські Тишки, Борщову та Куп’янськ. Далі ж були важкі бої за Бахмут та Кліщіївку.
Восени 2022 року воїн отримав тяжке осколкове поранення, тож змушений був проходити тривалу реабілітацію. Однак і під час лікування Руслан не залишив побратимів – він, як міг, намагався їх підтримати, займався волонтерством та допомагав закривати збори на потреби захисників.
“У кожному вчинку — був вірний своїй країні“, – каже про коханого Анна.
Після реабілітації Руслан вирушив на навчання до Великої Британії. Коли ж повернувся, почав вчити інших вже як інструктор. Анна розповідає, що мама Руслана досі отримує листи від тих, кого навчав її син. У цих листах захисники пишуть: знання та досвід, які передав їм Руслан Харюк, зберегли не одне життя на передовій.
У червні 2024 року воїна прикомандирували до 47-ї окремої механізованої бригади.
“Коли він їхав на фронт, то сказав мені: “Треба воювати. З моїми навиками багато роботи можу зробити. Якщо державі потрібно — я можу бути корисним“. Я тоді мовчала. Просто дивилась на нього і запам’ятовувала. А 16 червня… я його проводжала. Востаннє обняла. Востаннє притулилась до грудей і відчула, як б’ється його серце. Я не знала, що це буде востаннє”, – пригадує Анна.
Останню звістку від коханого дівчина отримала ввечері 26 червня. О 20:46 він надіслав їй повідомлення: “Люблю, цілую, молися…” – і пішов у бій, з якого вже не повернувся.
27 червня Руслан Харюк загинув під час танкового обстрілу поблизу населеного пункту Сокіл Покровського району Донецької області. У Вічність він пішов 29-річним.
У вересні 2024 року за мужність та звитягу Руслан Харюк був посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“Руслан мав чітку життєву позицію, був патріотом, любив Україну і вважав чоловічим обовʼязком кожного її захищати. Працював командиром розвідувальної групи. Він був надійним плечем побратимам і разом вони пройшли чимало гарячих точок фронту, пережили багато складних моментів. Його знали як надзвичайно сміливого і відважного воїна, лідера… Харюк Руслан Васильович до останнього подиху із честю виконував свій обовʼязок, був вірний присязі, українському народу та Україні“, – йдеться у петиції про присвоєння загиблому воїнові звання Героя України, зареєстрованій на сайті президента.
Необхідні для розгляду 25 тис.голосів ця петиція вже набрала. Однак відповіді на неї від глави держави досі не було.
У школі, де свого часу навчався Руслан Харюк, у честь земляка-Героя встановили меморіальну дошку.
І саме це – пам’ять і вдячність до тих, хто пожертвував власним життям заради захисту своєї країни і свого народу – наповнює сенсом фразу “Герої не вмирають”.
“Я не хочу, щоб його історія зникла в тиші… Хай його ім’я пролунає ще раз — гідно, щиро, по-людськи. Герої живі, поки ми про них памʼятаємо і розповідаємо”, – каже Анна.
