Онлайн-видання «Українська правда» 10 грудня опублікувало матеріал «Спрага, миші, міни. Як два бійці ТрО провели 165 днів поспіль на позиції» про двох бійців 115-ї окремої бригади територіальної оборони, які пробули на позиції 165 днів поспіль.

«Десять палок ковбаси, два кілограми цукерок, пак води, побутові дрібниці, павербанки, одяг… От що Олександр Аліксєєнко взяв у дорогу. І це не враховуючи зброї, набоїв, гранат і бронежилета. У його побратима й тезка Олександра Тішаєва був приблизно такий самий набір», – йдеться в статті.

Йти, здавалось би, недалеко – кілометри чотири. Але загальноприйнята система вимірювання тут недоцільна. Адже вони не мандрівники на туристичній стежці. Вони – бійці, які, оминаючи міни та ховаючись від дронів, пробираються до лінії бойового зіткнення.

виходити на зв’язок щогодини. Коли він уточнив, скільки разів не відповів, з’ясувалося – тричі. Отже, він пробув у безпам’ятстві три години. Побратима контузило сильніше – Тішка приводив його до тями майже годину.

Коли опритомнів Кузен, його нудило, ноги не слухалися, але найстрашніше те, що він нічого не бачив.

Розповідаючи про свій крайній вихід, Аліксєєнко лише раз використовує слово “страх”. Саме в розповіді про цей день. Тоді, в глухому бліндажі десь серед полів Запоріжжя, він вирішив, що втратив зір.

Бачити він почав лише на третю добу. Але ще тиждень Кузен не міг підвестися на ноги – повзав бліндажем навкарачки.

Вода, миші й момент сліпучого світла

Вони планували протриматися на власних запасах десять днів. Змогли двадцять два. Замовляти посилки часто було небезпечно: кожен пакунок з дрона міг видати ворогу, що вони все ще тут, що вони все ще живі.

Найбільше бракувало води. Її економили завжди. Не кожна скинута пляшка витримувала удар об землю. Якщо ж чужий дрон помічав посилку раніше за них, то обов’язково на пакунок летіла міна.

Пили за жорстким графіком: ковток раз на три години. Потім раз на шість. Бували дні, що й раз на дванадцять.

А коли укріплюєш влітку у броні позицію, спрага підбирається швидше.

В моменти найбільшого відчаю пили воду з саше для сухого душу. Намагалися вичавити краплини з вологих серветок.

Їли тільки сухі продукти – адже що ти приготуєш без води? Умивалися, обтиралися і мили посуд лише серветками. Тепер Тішка може розповідати про це з гумором: мовляв, всі солдати на позиції пахнуть однаково – серветками.

Згадуючи той день, коли вони таки дістали пляшку, скинуту FPV-дроном, Кузен мимоволі заплющує очі й усміхається. “Яка ж вона смачнааа, – протягує він. – Півтора літра ми смакували день”.

Олександр Аліксєєнко до виходу на позиції.

Це було їхнє останнє бойове зіткнення за цю операцію. За кілька днів Тішаєв пішов по чергову посилку – і повернувся з новиною, на яку вони чекали так довго.

До хати

– Ми замовляли посилку. А вдень і вночі йшов дощ. Посилку скинули дроном трохи далі. Тішка виходить за нею, а потім повертається й каже: “Туманчик”, – Кузен вимовляє це слово так ніжно, нібито це не атмосферне явище, а ім’я малечі. – Туманчик.

Дозвіл на вихід їм дали одразу. Група, що мала змінити їх, вже чекала на іншій позиції за півтора кілометра.

– Кузен, зможеш?

– Зможу.

– Тоді до хати?

– До хати.

О пів на шосту ранку Тішка й Кузен закинули рюкзаки на плечі, взяли зброю, і поки густий туман тримався низько над полем, рушили по багнюці.

Мамин борщ – от що першим скуштував Олександр Аліксєєнко, повернувшись додому на відновлення

Фото надав О.Аліксєєнко

На півдорозі поранений Кузен зрозумів, що рюкзак йому тягнути не до снаги. Скинув. Йти було важко. Пів року вони жили в просторі кількох метрів, а тепер потрібно було пройти дванадцять кілометрів. Втричі більше, ніж навесні. Але тепер пішки було безпечніше, ніж машиною.

Це був день здійснення маленьких мрій. Коли бійців підібрала автівка, вони нарешті могли випити води досхочу. На стабілізаційному пункті їх частували американо і – о щастя! – солодощами. А далі – справжнє диво, про яке Кузен марив місяцями: холодна банка коли.

Ввечері, коли бійці дісталися до лікарні та їх відправили до палати, на них чекав справжній апофеоз винахідницької думки, вершина досягнень людської цивілізації, квінтесенція всіх бажань – гарячий душ.

***

Після пів року в бліндажі очі Кузена досі не переносять яскравого світла – доводиться носити фотохромні окуляри.

– Це була одна довга ніч, – каже він про 165 днів на позиції.

У цивільному житті Кузен був кочегаром у школі. Торік він сидів із приятелями, пив пиво, коли до них підійшли військовослужбовці ТЦК. Хлопці дали ходу, а Кузен залишився.

Тішка до армії працював на будівництві. Повістку отримав, коли прийшов до ТЦК оновити дані.

До минулого року, коли вони пройшли учебку та потрапили до 115-ої бригади Сил ТрО, жоден з них ніколи не брав до рук автомат.

Територія твоя доти, доки її тримає бодай один піхотинець. Майже пів року Кузен і Тішка жили під вибухами, ховались у бліндажах та окопах, страждали від спраги й навал мишей і щогодини доповідали у штаб.

На невеличкій ділянці величезного фронту вони 165 днів лишалися нерухомою точкою, що дозволяла сказати: ця територія досі наша.

Джерело