«Я думала, він просто п’яний… А він виявився командиром після контузії»
Спершу я подумала, що він сильно пʼяний. Заснув у дивній позі, стогне, не звертає увагу на телефон у власній руці, який безкінечно розривається від дзвінків.
Хоч би не впав вночі з другої полиці, думаю. «Він не пʼяний, він військовий, – каже мені провідниця. – Після лікування їде. Глухенький дуже… Думаю, як же його розбужу о 4 ранку? Будете помагать…»
Але він сам прокинувся вночі, злякався, що проспав, побіг у коридор, геть дезорієнтований. «Він годинник свій забув!» – шепоче мені сусідка з іншої верхньої полиці. Біжу за ним із годинником, з сигаретами його. «Це ваше. Ви забули». Дивиться на мене ошаліло, зовсім молоденький, темні страшні очі, але тверезий. «Що це?» «Годинник ваш… Ви забули». «Де забув?» «В нашому купе. Там, де ви спали». «А де я спав?» «Ось там. Ходімте покажу». Довела його до нашого купе, показала номер, щоб він орієнтувався. «Ось тут ваше місце», – шепочу. Стоїть, усвідомлює. «Вибачте. Мене просто контузило…» «Не вибачайтеся…»
Потім він таки повернуся на свою полицю, а йому хтось нарешті додзвонився. Він говорив не голосно, але емоційно, через стукіт коліс до мене постійно долітало «…за 15 км від Суджі», «…а мене призначили командиром», «…Покровський напрямок», «…там п*зда».
Врешті зазирнула провідниця. «О! Ви не спите, – зраділа. – За 20 хв прибуваємо». «Плюс плюс».
І пішов у ніч. Маленька темна постать, страшенно худий, «дрищ», як сказав би мій син. Дрищ, який нещодавно був командиром.