“Ні миру, ні війни: українське питання в переговорах США і КНР” – Ігар Тишкевич

Президент США Дональд Трамп провів телефонну розмову з головою КНР Сі Цзіньпіном.

Крім, власне, американо-китайських відносин, обговорювали питання миру і стабільності в різних регіонах, зокрема в Україні.

Також, і це вкрай важливо, позначено дату першої зустрічі на “нейтральній території” – форумі APEC у Південній Кореї. І можливі дати візиту Трампа в КНР. І можливість візиту у відповідь Сі до США.

Важлива деталь – Вашингтон змушений був погодитися з тим, що американському президенту доведеться з’їздити в Пекін і лише після цього голова КНР відвідає американську столицю. У підході реалізації концепції MAGA у зовнішній політиці з’являється перший виняток: замість приїзду іноземного лідера “до Трампа на прийом” для розблокування співробітництва, той сам змушений буде пройтися довгою червоною доріжкою до Сі, який чекає на віддалі. Але найголовніше – переговорний трек США-КНР починається. Причому, при паритеті сил.

Цей момент задає рамки низки процесів на найближчі місяці:

– США утримаються від політики одностороннього тиску на КНР. Тобто, мораторій на підвищені тарифи щодо китайських товарів буде вкотре (втретє) продовжено. Країни не готові до торгової війни. При цьому Трамп отримав формальний привід ухвалити таке рішення, не виставляючи себе слабким – відбулася розмова і сторони домовилися зустрітися на форумі APEC.

Це не означає, що США зупинять свій тиск на партнерів з метою втягування їх у торговельне протистояння з КНР. Трампу необхідна “сильна позиція” і демонстрація здатності впливати на політику третіх держав. Але, при цьому, успіх такого підходу сумнівний – навіть для найближчих союзників США очевидно, що перші два раунди протистояння завершилися щонайменше внічию (а то і з перевагою КНР).

– США активізують інтенсивність контактів зі своїми партнерами в Південно-Східній Азії з метою формування сильної позиції перед особистою зустріччю Трампа і Сі. Окрім Південної Кореї та Японії, для США вкрай важливим стає трек діалогу з Філіппінами. Це єдина держава в Південно-Китайському морі, яку Вашингтон може схилити до політики тісного партнерства навіть (тактично) на шкоду контактам із КНР. Другий важливий для Вашингтона напрямок – В’єтнам, позиція якого може вплинути на успішність американської політики вибудовування власної лінії політичного співробітництва в регіоні.

– Тайвань при цьому залишається просто фоном – до особистої зустрічі Трампа і Сі сторони утримаються від різких рухів на цьому напрямку. Що не виключає підтримання (і навіть збільшення) інтенсивності візитів тайванських делегацій до держав з орбіти США.

– США та КНР формуватимуть нові підходи до співіснування. Тобто, опція “відкату до положення 2024 року” стає вкрай малоймовірною.

Для України це означає, що розмови про можливу зустріч Зеленського і Путіна відходять на другий план, як мінімум, на місяць. Трамп не зміг стати ключовим посередником у переговорах щодо заморожування війни, і наступний етап – спроба США і КНР виробити або спільне, або близьке за ключовими питаннями бачення формату виходу з цієї кризи.

Тобто, бойові дії триватимуть із тією самою або з наростаючою інтенсивністю – Путін отримує півтора місяця для того, щоб створити видимість “перелому на фронті”. Паралельно з цим збільшиться кількість провокацій/погроз для країн Балтії і, можливо, Румунії та Польщі.

Але навіть успішна розмова лідерів США і КНР на початку листопада не призведе до миттєвого миру в Україні. У кращому разі, вона започаткує новий, уже американо-китайський трек примусу сторін до переговорів. Що означатиме підготовчу роботу, низку багатосторонніх і двосторонніх треків, човникову дипломатію. З виходом на практичні контури переговорів не раніше січня 2026 року. Але це – оптимістичний сценарій.

У реальності українське питання буде предметно обговорюватися вже під час візиту Трампа до КНР. І результати переговорів визначатимуть підхід Вашингтона і Пекіна щодо заморожування війни в Україні (але оскільки опція “збереження відносин на рівні 2024 року” для США і КНР є малоймовірною, то, отже, зменшується ймовірність однієї з похідних – сценарію продовження війни в Україні без окресленої позиції США і КНР).

Росія спробує використати цей час для:

– Отримання переваги на фронті, або підстав говорити про таку. Саме тому для РФ важливим завданням буде перенесення бойових дій за межі Донецької області, що дасть змогу говорити про “загрозу Запоріжжю і Дніпру”.

– Спроби знищити енергетичну інфраструктуру України. На відміну від 2023 року, однією з пріоритетних цілей стане газовидобувна інфраструктура. Останнє вкрай важливе для Кремля одразу з двох причин: демонстрація нездатності України продовжувати війну і продовження треку Дмитрієва з питань спільного зі США продажу російського газу.

– Спроби зберегти і розвинути переговорний трек із Вашингтоном без прив’язки до українських питань. Зокрема, крім газу, буде активно розторговуватися питання Північного Морського Шляху. Тим паче, що перший регулярний маршрут за напрямком КНР-Нідерланди-Польща стартував 10 днів тому.

– Провокацій і загроз дестабілізації східного флангу НАТО. Йдеться про держави Балтії, можливо Румунії та Польщі. Тут завдання – демонстрація нездатності Альянсу забезпечити ефективний захист у разі можливого масштабування війни.

– Отримання контролю над політикою Молдови. Це стає вкрай важливим для Росії, оскільки, з одного боку, демонструє “успішність” російської політики і можливість розширення зони впливу Кремля. З іншого боку, створює ризики дестабілізації в ще одному регіоні. Ключовий момент – результати виборів, до яких лишається тиждень, і можливості Майї Санду проводити політику зачистки російських груп впливу без прив’язки до питань електоральних кампаній.

– Збереження контролю над Білоруссю. Особливо на тлі активізації КНР і появи переговорного треку Мінськ-Вашингтон. Тут, з огляду на ступінь впливу РФ, її політика будуватиметься на створенні розтяжок для Лукашенка, де більшість опцій передбачає збереження конфлікту офіційного Мінська з сусідами. А альтернатива – конфлікт із Кремлем і зменшення рівня підтримки. Але тут у Кремля є свої проблеми – політика США щодо розширення зони маневру для Лукашенка. І апеляція Польщі до Китаю. Що може трансформуватися в рекомендації Пекіна Мінську щодо виходу зі спіралі конфлікту з Варшавою. За наявності якихось китайських гарантій “стримування” дій Москви (скоріше компенсації негативу від таких) це може бути ефективним. Хай там як, Білорусь поки що має шанс стати першою країною в регіоні, де США і КНР проводять політику, спрямовану на схожі результати.

На цьому тлі для України актуальним завданням стає створення власного “китайського” треку зовнішньої політики. Хоча б у форматі консультацій з питань війни та миру. В ідеалі – поява (за аналогією зі США) “спецпосланця” Сі за українським напрямком. А також “флангова дипломатія” – активна робота з державами, у партнерстві з якими зацікавлена КНР. Тим більше, що для частини таких посилення Росії в регіоні – одна з найгірших опцій. До таких можна віднести Туреччину й Азербайджан, Індію, Єгипет і Казахстан.

Усе це дасть змогу, з одного боку, проводити ефективнішу комунікацію з Пекіном (і тут можна згадати, як комунікаційний трек поступово міняв позицію Трампа) і формувати прийнятну для Києва позицію Пекіна за форматами заморожування війни. Час є.

Ігар Тишкевич, політичний аналітик